РАДИВИЛІВ, у 1940 – 1992 роках – Червоноармійськ, до того – Радзивилів, розташований
на правому боці річки Слонівки, притоки Стиру, за 100 км на південний захід від
м. Рівного, поблизу міжнародної траси Київ – Чоп (у 2002 році була здана в
експлуатацію об’їзна автодорога біля райцентру).
Уперше Радивилів згадується в документах Луцького замку в 1564 p. як
маєток віленського воєводи Миколая Радзивілла (Радивіла), званого Чорним,
культурно-освітнього і протестантського діяча, родича князя Костянтина
Острозького.
Після Люблінської унії 1569 p. Радивилів у складі
Кременецького повіту Волинського воєводства відійшов до Польщі, що й пояснює
пізніше написання його назви – Радзивилів. Знахідки на території міста польських, чеських,
німецьких монет XV–XVII ст. підтверджують, що тут велася міжнародна торгівля.
У роки
Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана
Хмельницького, в 1649 р. і 1651 p., у Радивилові побували загони
селянсько-козацького війська. Повстанський загін сформували й місцеві українці.
Велика битва відбулася 28 червня – 10 липня 1651 року поблизу сіл Пляшева,
Острів, Солонів, Рідків (нині Радивилівського району), відома в історії під
назвою Берестецької. З нею пов’язані імена Богдана Хмельницького, Івана Богуна
та інших українських полководців.
У 1672 p. містечко проїздом
оглянув французький дипломат, німець за походженням Ульріх фон Вердум. Його
запис у щоденнику – перший опис Радивилова, відомий нам. Тоді тут діяли руська
церква і католицький костел. Містечко мало занедбану фортифікаційну споруду –
земляний вал.
У 1775 p., через сто літ, у
Радивилові налічувалося 146 будинків (для порівняння: в Дубні було 1127,
Острозі – 765, Рівному–543).
У 1795 p., коли Правобережна
Україна була приєднана до Росії, Радивилів опинився на кордоні з Австрією і
увійшов до Кременецького повіту Волинського намісництва, згодом – Волинської
губернії. У містечку з’являються прикордонні війська, починає діяти митниця.
Поряд із сільським господарством розвивається промисловість. У XIX ст. діяли 8
мануфактур: шкіряна, 2 цегельні, 3 свічкові, вапняна і гнутих меблів. З’явилися
пивоварня та швейні майстерні.
У 1863 p. у місті та біля
нього відбулася одна із сутичок Польського антиросійського повстання.
У 1866 p. Радивилів став
волосним центром, у 1870 p. йому присвоїли статус міста. У 1874 p. освячено
новозбудовану церкву св. Олександра Невського, яка діє і нині. Прокладена в
1873 p. залізниця Здолбунів – Радивилів, яка невдовзі була з’єднана із залізничною
мережею Австро-Угорщини, ще більше пожвавила життя прикордонного міста.
У 1910 р. у Радивилові
проживало 14,6 тис. чоловік, налічувалося 845 будинків, було 20 вулиць. У роки
Першої світової війни і пізніше місто опинялося в зоні запеклих бойових дій.
Воно потрапляло до рук австро-німецьких, російсько-більшовицьких, польських
військ. У роки Української революції чимало жителів підтримали УНР, влившись у
ряди захисників незалежності України. На міському кладовищі шанобливо
доглядається братська могила полеглих патріотів, урочисто відкрито пам’ятний
знак.
У 1920 – 1939 рр. Радивилів
був під владою Польщі. Тут діяли осередки різних українських політичних
організацій (КПЗУ, ОУН, «Просвіта», «Пласт»).
У вересні 1939 р. прийшла
Червона армія, місто, відійшовши до УРСР (у складі СРСР), стає райцентром. З
1941 р. налагоджено випуск районної газети.
З 30 червня 1941 р. до 19
березня 1944 р. Радивилів перебував під німецько-фашистською окупацією. Значна
кількість жителів міста й району вступила в Українську повстанську армію,
боролася проти гітлерівців, затим – проти сталіністів. З фашистами билися і
радивилівці, призвані на фронт.
У 1942 р. німецькі окупанти
стратили неподалік від Радивилова (хутір Пороховня) близько трьох тисяч євреїв,
жителів міста. Ще близько 2 тисяч євреїв було розстріляно біля с.Гранівки.
У боях при визволенні
Радивилова і району від гітлерівців та при стримуванні їх контратак (а фронт
біля міста спинився майже на 4 місяці) загинули понад 1600 воїнів різних
національностей.
На міському меморіалі Слави
поховані Герої Радянського Союзу артилерист Опанас Волковенко, льотчики Андрій
Демьохін, Микола Маркелов та артилерист Павло Стрижак (при визволенні
Радивилова поліг тільки останній із них, інші загинули за нефронтових умов). У
с. Підзамчому є могила Героя танкіста Михайла Четвертного.
Після війни місто
відбудовувалось, розвивалось. Його підприємства випускають меблі, швейні
вироби, фурнітуру (для легкої промисловості), борошно тощо.
У Радивилові бували
письменники Григорій Сковорода (в 1745 і 1750 роках), Федір Глинка (1806),
Оноре де Бальзак (1847 – 1850), Іван Франко (1891, 1909), Леся Українка (1891,
1893, 1895), Ісаак Бабель (1920), Улас Самчук (10-і p. i 1941), військові та
політичні діячі Михайло Голенищев-Кутузов (1805 – 1806), Мирон Тарнавський
(1914), Симон Петлюра (1920), Тарас Бульба-Боровець (1941), В’ячеслав Чорновіл
(90-і р.) та інші. Битві 1651 року присвятила свій роман у віршах “Берестечко”
Ліна Костенко.
У місті народилися:
комерсант і меценат Мойсей Гінсбург (1851 p.), бібліограф Богдан Боднарський
(1874), композитор Герман Жуковський (1913). Тут жили й творили письменники
Модест Левицький (у 1900 – 1912 р.) і
Петро Козланюк (у 30-і р.). У с.Березинах народився поет-“шістдесятник”
Григорій Чубай.
На місці Берестецької битви
восени 1846 р., очевидно, побував Тарас Шевченко, свої враження він відобразив
у вірші «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?..».
Нині на території
Пляшевської сільради – Державний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви». У 1991 р., коли
відзначалося 340-річчя битви, на Козацькі Могили приїхали до півмільйона
чоловік, у 2005 році на урочистостях побувало до 100 тис.
У 1991 році відбулося
урочисте відкриття пам’ятника козакам та селянам-повстанцям (скульптор Анатолій
Кущ). Козацьким могилам у різні часи приїздили вклонитися відомі політики Віктор Ющенко, Леонід Кравчук та ін.
До пам’яток архітектури
загальнодержавного значення, крім комплексу заповідника, віднесені церкви XVIII
ст. у селах Коритному і Митниці.
Перші письмові згадки про
більшість населених пунктів району – з 1545 р. У с. Перенятині – земляні вали,
залишки фортеці ХYІІ ст. Як свідчать письмові джерела, у селах Козині, Крупці,
Теслугові були замки, зруйновані у ХYІІ – ХХ ст.
Багато цікавих фактів з
історії району можна знайти в книгах “Старожитності Валині” Миколи Костомарова,
“Мої спомини про давнє минуле...” Дмитра Дорошенка, “Битва під Берестечком”
Ігоря Свєшнікова, “Національний пантеон “Козацькі могили” (автори Володимир
Рожко, Павло Лотоцький та ін.), “Круг містечка Берестечка” Гурія Бухала, “Козацькі могили. Музейний літопис” Георгія Лотоцького, “Радивилів” Володимира
Ящука, “Остарбайтери” (редактор Володимир
Ящук), “Життя прожити – не поле перейти” Йосипа Павлюка, у книжках Миколи
Теодоровича, Івана Цинкаловського, Миколи Сивіцького, Євгенії Лещук, Лаврентія
Кравцова та інших.